Наприкінці травня п.р. на шпальтах вітчизняних, а особливо – російських ЗМІ, з’явилась резонансна інформація про те, що СБУ начеб то не допустило на територію деяких закладів спостерігачів ООН, які вивчають дотримання прав людини в контексті військового конфлікту на сході України.
Передувала цій заяві стаття журналіста Максима Такера в газеті «The Times». «Київ дозволяє тортури і запускає секретні в’язниці, повідомили в ООН», – стверджується у заголовку статті, оприлюдненій у газеті.
У людини з критичним мисленням одразу ж виникає правильне запитання: кому вигідно і з якої такої радості якийсь Такер із далекого зарубіжжя коментує події в Україні, не встаючи з-за ноутбука.
Якщо зробити ретроспективу у журналістське минуле Такера, горизонти ймовірних замовників розвиднюються. Для прикладу, декілька цитат з раніше розміщених публікацій Такера в «The Times»: своєрідний інформаційний путінський «примус до миру» у стверджені журналіста – «ситуація на Донбасі триватиме ще протягом багатьох років»; звинувачення у 2015 році українського прем’єра Яценюка – «Арсений Яценюк обвиняется в получении взятки в размере 3 млн долларов от сторонников Москвы»; відверта підміна понять навколо ніби то заяви Саакашвілі про можливе повернення у Грузію – «Заявление Саакашвили отражает растущую неопределенность вокруг попыток реформ на Украине». Цікаво, що першоджерела матеріалів Такера з перекладом російською як правило оприлюднюються російськими інформагентствами.
Таких доволі упереджених матеріалів у журналіста чимало, та й терористів Л-ДНР «акула пера» називає зовсім «неупереджено» – «повстанческими группировками». Кому терор, а кому повстанці. Цікаво, чи називав Такер бойовиків ІРА, які підривали свого часу Британію, також «повстанцями».
Тут уже без зайвих упереджень стає зрозумілим, що практично усе написане Такером – на шкоду Україні, однак дуже зручне для антиукраїнської агітації за кордоном. Та й інформаційний рупор краще не придумаєш – цілий «The Times», який після виходу цитують чимало інформагентств світу. Кому вигідна така позиція, – запитання риторичне. Точно не Україні.
Цікаво, що такий висновок знаходить своє логічне підтвердження у коментарі першого заступника міністра юстиції Наталії Севастьянової, яка повідомила, що в рамках візиту згадана комісія ООН відвідала усі пенітенціарні заклади, які вони бажали, але в Краматорську і Маріуполі вони виявили бажання без попередження відвідати управління СБУ. Їх туди не пустили, оскільки членом даної моніторингової місії був громадянин Російської Федерації.
Не є таємницею, що у складі місій як ООН, так і ОБСЄ, а особливо на сучасному етапі, активно працюють різношерсті «розвідники» під прикриттям. Логічно запитати, за які такі заслуги російських «миротворців» впускати на режимні об’єкти? Та й «прозору і чесну» роботу таких «місіонерів» за чаркою в зоні АТО уже неодноразово відзначали українські військові та волонтери.
Не вдаючись до полеміки з приводу ефективності спостережних місій в зоні конфлікту, хочеться розвернути флюгер їх «далекозорості» в бік північного Мордору і окупованих ним територій, туди, – за лінію розмежування, у підвали захопленого Луганського СБУ – т.зв. «ізбушку», у підвали Донецької ОДА та інші цікаві для моніторингу споруди, захоплені терористами.
Якщо ж все-таки їх туди не допустять, хоча спробувати можна, – було б бажання, тоді на допомогу спостерігачам ООН й усім скептикам можу запропонувати досить цікавий ресурс «ДОКАЗ», свого роду волонтерський проект без залучення закордонних «радників» і «консультантів» – www.dokaz.org.ua, а розпочати з пізнавального відео – https://youtu.be/rvn2VA77NLo, https://youtu.be/IhQlMRfxpbI.
Можливо після перегляду реальних кадрів знущань, а не шпаргалок кураторів з Кремля чи російських «представників ООН», вітер із запахом тортур змінить свій напрямок на прямо протилежний.