Хто і чому організовує дестабілізацію мирного українського міста? Було би дуже просто сказати, що всьому виною російські диверсанти. Але на справді, все дещо складніше. Є кілька груп підтримки проросійської назви, і у кожної групи – своя мотивація.
Після того, як у ЗМІ потрапила новина про засідання Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, на якому Верховній Раді рекомендували назвати Кіровоград Інгульськом, у Кіровограді одразу ж почались протести прихильників проросійської назви “Єлисаветград”, або, як охрестили цю назву у народі – Лісапєтград. Спершу обурювались у соцмережах, далі – через публічні заяви та коментарі для ЗМІ, а на останок вони вирішили провести акцію протесту.
Акція відбулась у неділю, 27 грудня, і нагадувала заходи початку “Русской вєсни” на Донбасі. Такі ж бабки з іконами і хрестами, такі ж вигуки про “братній народ”, така ж агресія до українських військових, така ж зневага до державного гімну…
Хто ж і чому організовує дестабілізацію мирного українського міста? Було би дуже просто сказати, що всьому виною російські диверсанти. Але на справді, все дещо складніше. Є кілька груп підтримки проросійської назви, і у кожної групи – своя мотивація.
Перша група підтримки – УПЦ Московського патріархату. Їхнє завдання цілком зрозуміле – вести підривну роботу в тилу, готувати агентурну мережу та соціальну базу для подальшої російської окупації. Вони вміло маскуються, приховують свою підпорядкованість Російській церкві, тому більшість їх прихожан вважають, що відвідують церкву Київського патріархату.
Але це стосується лише тих, хто відвідує церкви на свята. Постійних відвідувачів обробляють системніше. З ними постійно проводять бесіди, сповіді, возять на прощі, залучають до церковного життя в інші способи. Стиль роботи батюшок за ступенем промивки мізків мало відрізняється від роботи “Свідків Єгови”.
Але вони мають значно більше можливостей, наприклад – доступ до в’язниць та силових органів. До війни з Росією вони активно “працювали” з особовим складом 3-го полку спецпризначення. Сьогодні, на щастя, ситуація змінилась. У дворі обласної прокуратури досі знаходиться їхня каплиця. В їхній власності майже всі храми міста і дууже багато земельних ділянок (деякі з них використовуються, наприклад, як парковки). Неформально вони контролюють деякі сфери незаконного “бізнесу” (жебрацтво).
Про те, що антиукраїнська пропаганда в цій церкві носить системний характер, свідчать неодноразові випадки відмов відспівувати загиблих героїв російсько-української війни та публічних заяв на підтримку російських терористів з боку їх священників.
Друга група – це “ідейні” екс-регіонали. Вони не конче були в керівництві Партії Регіонів і навіть могли офіційно не мати партквитка, проте своїми діями підтримували режим Януковича. Частина з них опинились в Опозиційному блоці, частина – в БПП “Солідарність”, дехто пішов у “вільне плавання”, однак всі вони на підсвідомому рівні залишились вірними ідеям рідної партії. Сьогодні вони знову потрапили до місцевих рад, вони досі посідають керівні посади в області і обласному центрі, однак працюють і далі спільно.
Якщо говорити про персоналії, то більшість з них були присутніми під час мітингу “проти Інгульська”. Саме завдяки їх зусиллям було організовано т.зв. “громадське опитування про перейменування міста” за 600 тис.грн.
Мотивація одних (Стрижакова і Опоблоку) цілком зрозуміла – вони відповідають очікуванням свого виборця. Мотивацію інших (членів БПП) пояснити з токи зору логіки і здорового глузду важко, адже виборців вони такими діями втрачають. Можливо, тут грає роль надмірна самовпевненість та самонадіяність.
Третя група – це кіровоградські бізнесмени. Передусім мова йде про Євгена Бахмача (НВП “Радій”) та Павла Штутмана (компанії “Ельворті-груп” та “Гідросила-груп”). Саме вони виводили співробітників своїх заводів на “ватні” мітинги, а раніше – фінансували рекламну кампанію Єлисаветграда.
Що ж змусило успішних підприємців, які в марнотратстві ніколи не були помічені, викидати мільйони на агітацію за назву міста? Власні вподобання? Естетичний смак? Генетична пам’ять? Релігія?…
Можливо, щось із переліченого і мало місце, однак цього навряд чи може вистачити, щоб спонукати бізнес витрачати гроші. Такі люди витрачають лише у двох випадках: щоб отримати прибуток або щоб мінімізувати збитки. Думаю, ми маємо справу з другим.
Так, один із заводів Штутмана, Белінськсільмаш, знаходиться в Росії, у місті Белінка Пензенської області. Основні фінансові зв’язки Радія – з Росією. Тому саме ці бізнесмени фінансують і Московський патріархат, і ідейних екс-регіоналів.
Четверта невеличка група – залишки екс-комуністів. Вони, закономірно, проти перейменування як такого, але, обираючи між проросійським варіантом і будь-яким іншим, вони обирають перше.
Проросійська інтелігенція – це п’ята невеличка група. Проросійські вони не завжди в усьому. Вони можуть бути шанувальниками Пушкіна чи Лермонтова, спілкуватись російською, і при цьому активно допомагати нашим військовим в зоні АТО. Вони можуть ненавидіти Путіна, але прагнути до об’єднання з “демократичною Росією”. Тому будь-якою ціною прагнуть зберегти “історичний зв’язок з братнім народом”. От тільки одного вони не враховують – демократія росіян закінчується на українському питанні…
Найбільша група прихильників Єлисаветграду – це ті, хто купився на імперську пропаганду. “Красива назва”, “місто Святої Єлисавети”, “Маленький Париж”, “Український Єлисаветград – колиска професійного театру”, “імператриця тут ні до чого” та інші міфологеми, які роками подавались кіровоградцям зі ЗМІ, із рекламних носіїв, зі шкільних уроків, інструментами бреднінгу та піару керівників підприємств, у церквах, музеях, бібліотеках та інших культурних установах. Вони не могли пройти непоміченими.
Саме ця категорія може з піною біля рота відстоювати “власну точку зору”, навіть не підозрюючи, що вона їм нав’язана з боку представників перших трьох категорій. Однак, хоч і несвідомо, вони також грають на руку московській пропаганді, щиро вважаючи себе поборниками демократії і плюралізму думок.
І за їхні душі ще доведеться поборотись…
Дмитро Сінченко, “Відкрита Україна“